ІСТОРІЯ

на головну фотки карта Гійома Боплана
підбірка історичних статей

БАРИШІВКА
Перша літописна згадка, про це містечко, відноситься до 1125 року, під назвою Баруч (Бароч). Виникнення цього поселення пов’язане з розквітом Переяславського князівства. Згідно археологічних досліджень у Баручі розміщалась кіннота княжого війська, а городище, що розташувалося на горбистому березі Трубайла (Трубіжа) було укріплене земляним валом. Лежав Баруч на важливому шляху Переяслав – Остер, і разом з городищем Бронь – Княж (Пристроми) утворювали оборонну зону на підступах до столиці князівства. Проте в першій половині ХІІІ ст., як і інші міста та поселення Київської Русі, Баруч руйнують війська монголо-татар. Відбудували Баришівку у другій половині XVI ст. козаки, селяни-втікачі і ремісники з Ходоркова, Ржищева, Дивина та інших міст і сіл Правобережжя. За часів польського панування на Лівобережжі, Баришівка знаходилась у руках то одних то інших польських магнатів. Після злуки гетьманської України з Московським царством в Баришівці поселяється Переяславський полковник Родіон Дмитрашко-Райч, який збудував в кінці XVIIст. Троїцьку церкву, а в передсмертному заповіті 1705 року відписав на церкву частину своїх маєтностей.
Чи була церква у древньому Баручі невідомо, але відомо, що ще за часів польського панування на Україні (1631 р.) у Баришівці була церква, в якій служив один священик. До революції тут було чотири православних храми. Найвідоміший з них це Благовіщенська церква збудована в стилі козацького бароко у 1722 році на кошти баришівського купця Лієнка. В благовіщенській церкві знаходилась ікона великомученика Лаврентія, згідно передання ця ікона приплила по Трубіжу, приблизно в середині XVIII ст., точних відомостей про це поки що не знайдено. Також існує ще одна легенда про церкву, яка пішла під землю. Згідно переказів вона стояла на іншому березі Трубіжа проти Баришівки. Про цю церкву письмових відомостей також не знайдено.


Що стосується Благовіщенської церкви то вона входила в число найкращих церков Лівобережжя. Цей храм був прикрасою Баришівки, український неокласик Микола Зеров описуючи Баришівку назвав Благовіщенську церкву: “Гостем зі старовини, струнким бароко”.
Розібрали Благовіщенську церкву приблизно у 1939 році хоча дзвіниця пережила Велику Вітчизняну війну. Очевидці пригадують, що розібравши склеп під храмом, були знайдені останки засновників храму, як недивно, що після двохсотрічного погребіння зберігся одяг, що навіть можна було розгледіти вишиту сорочку. Але невдовзі тіла небіжчиків розсипалися на порох, чи це під дією свіжого повітря, чи сонячного світла. Це були тіла Ігнатія і Катерини Лієнко на кошти, котрих і була збудована прекрасна Благовіщенська церква.
Існує передання, що подружжя Лієнків в одній зі своїх торгових поїздок натрапили на скарб. Змучені далекою дорогою, а їхали на ярмарок у Кубищу, Лієнки стали на перепочинок і ось кінь ступивши ногою в одному місці став провалюватися під землю, коли туди, а там скарб. Ось і вирішили Ігнатій і Катерина, що то промисел Божий І кошти потрапивши в побожні руки пішли на Боже діло - побудову чудового трьохпрестольного храму. Про долю тіл засновників відомостей не знаходимо, але сподіваємося, що душі їхні перебувають в Царстві Божому. В 1970-х роках при, будівельних роботах, були відкриті захоронення, які відносилися до Благовіщенської церкви. Там були знайдені останки одного із священнослужителів, на яких також зберігся одяг, котрий забрали працівники одного з переяславських музеїв.
До Благовіщенської церкви були приписані Успенська церква на кладовищі і села: Дернівка, Коржі, Сезенків і два хутора Хлопків та Швачиха.
Крім кам’яної Благовіщенської церкви в Баришівці було ще три дерев’яних.
Троїцька церква – найстаріша парафія Баришівки заснована у XVII ст.. Стояла церква в північній частині містечка, не раз перебудовувалась, останній храм був збудований в 1893 році. До Троїцької церкви були приписані два села: Пасічна і Власівка
Також відома ще одна дерев’яна церква Преображення Господнього збудована в 1740 році, а в 1902 році на місці старої була збудована нова. До 1903 року до церкви було приписане село Селичівка. Основну частину прихожан становили жителі Липняків – передмістя Баришівки.
Успенська невеличка дерев’яна церква, яка стояла на кладовищі, була приписана до Благовіщенської, збудована в 1783 році.
З усіх перелічених церков до наших днів збереглася лише Успенська і то в перебудованому вигляді. Преображенська і Благовіщенська були розібрані ще до війни, Троїцька згоріла під час німецької окупації.
На території району до наших днів збереглося 1 кам’яна і 7 дерев’яних дореволюційних церков, враховуючи що до революції їх було 24 дерев’яних і 3 кам’яні. Церкви почали руйнувати на початку 30-х років, деякі згоріли у війну як ось Троїцька у Баришівці чи Миколаївська у Корніївці. Деякі були спалені комсомольцями в часи хрущовської атеїстичної агонії, як наприклад у Волошинівці. У Паришкові завалилась сама у 1974 році, а в Рудницькому Воскресенську церкву розтягли бульдозером на початку перебудовчої кампанії 1987 році.


Зараз на теренах району діє 21 православна парафія, реставруються старі та будуються нові храми. При деяких церквах відкриті недільні школи для дітей, створюються дитячі та молодіжні церковні хори та братства, проводяться фестивалі.

П.Л. 2001 рік
Баришівка.





“У НАС БЕЗ КВАСОЛІ БОРЩІ НЕ ВАРЯТЬ...”

Далекосхідний українець у четвертому поколінні Андрій Кобець – про історію колонізації Хабаровського краю, культуру і... кулінарію

Вахтанг Кіпіані, "Україна молода" (27 липня 2004)

Юрист Андрій Кобець – примітна постать у невеличкому гурті свідомих хабаровських українців. Україномовний, неквапливий, небайдужий і надзвичайно обізнаний із історією та сьогоднішніми проблемами громади. Розмову із ним я записав як у крайовому центрі, так і в його “родовому” селі, районному Переяславка, куди Андрій звозив київських гостей, щоб показати перші дерев”яні ізби, зрублені трудовими мігрантами з Київщини, Полтавщини і Чернігівщини ще у кінці ХІХ століття. Тепер у тих хатах живуть уже інші люди. Які, як тут часто буває, носять українські прізвища, але почувають себе росіянами, або й частиною нової історичної спільності – далекосхідниками (рос. – “дальневосточниками”).
Місцева влада зі свого боку робить усе для цього. Під час інтерв”ю віце-прем”єр крайового уряду з гуманітарних питань Сергій Чіханацький зовсім не заперечував існування політики з нівелювання національних відмінностей і плекання регіональної ідентичності: “як можна вважати українцем людину, народжену на Далекому Сході у третьому-четвертому поколінні. І якщо десь на просторах Росії ми зустрінемось, ми не питатимемо – якої ти національності, головне – ти далекосхідник, хабаровчанин! Оце земляцтво має набагато більше для нас значення, ніж походження...”.
Але, на щастя для української справи, не всі так думають. У регіоні діють Товариство української культури Хабаровського краю “Зелений Клин” (голова – викладач Далекосхідного університету шляхів сполучення Марко Прокопович) та Хабаровський крайовий центр української культури “Криниця”, яким керує музикант і культпрацівник Наталя Романенко. Мій співрозмовник, Андрій Кобець, якраз є активістом центру – структури більш енергійної та молодої за віком членства.
СУХОДОЛОМ І МОРЕМ
-- Мої далекі предки у листопаді 1894 року приїхали на Далекий Схід із Переяславського повіту Баришівської волості Полтавської губернії. Зараз це Київська область. Але історично ми є полтавчанами і мої предки вважали себе полтавчанами. У 1894 році 19 сімей виїхали із сіл Лукаші і Баришівка, звідти і дістались сюди. Вони добралися спочатку до станції Баришівка, їхали залізницею до Томська. У ті часи Транссіб ше не був добудований до кінця, отже, потім вони суходолом дісталися до Амуру, до його судоходної частини, там де пароплавство вже було, і доїхали таким чином до цих місць.
-- На першій же екскурсії нам розповіли, що засновником Хабаровська місцеві краєзнавці називають дворянина з Полтавщини капітана Якова Дяченка. Він керував 13-м Сибірським лінейним батальйоном, який 31 травня 1858 року й заснував пост Хабаровка. Перша вулиця міста й понині носить ім”я Тараса Шевченка.
-- Справді, нинішній крайовий центр спочатку називали пост Хабаровка (із наголосом на “о”). З 1882 року місто офіційне найменували Хабаровськом. І у квітні 1895-го року українські переселенці піднялися на плотах по річці Уссурі, знайшли устя річки Кія, піднялися і на правому високому березі заснували село Переяславка. Яке і зараз існує, зараз це центр району імену Лазо, близько 12 тисяч населення. А починалося все із тих перших 19 родин переселенців...
Багато назв нашого району нагадують про українське походження їхніх забудовників. Наприклад, коло нас розташоване село Єкатеринославка. Трохи далі є такі сіла як Петровичі, Прудки, Кам”янець-Подільський. Коло самої Переяславки є білоруське село Могильовка. Я знаю, що є ще одна Переяславка в Амурській області. Проте, ще більше Значно більше українських назв збереглося у Приморському краї.
-- Піонери діставалися сюди, наскільки мені відомо, не тільки суходолом, але і морем?
-- 1895 року було відкрито пароплавне сполучення між Одесою та Владивостоком. Відтак селяни з Центральної та Правобережної України організовано прибували цілими пароплавами. Багато сюди приїздило і росіян, а тому і не вдалося запобігти доволі швидкій асиміляції. Жили поруч із китайськими торговцями та корейськими селянами.
Школи тут завжди були тільки російські. Та й ту першу, двокласну, у Переяславці більшовики зруйнували у 1931-му. На жаль, мені не відомо, щоб у добу українізації у Хабаровському краї відкривалися українські школи і започатковувалися українські райони. Але все одно чим ало моїх земляків пам”ятають про свій родовід. Скажімо, мої предки ще навіть після Другої світової війни співали українських пісень і танцювали гопак.
І якщо загалом оцінити народну культуру Далекого Сходу, то це переважно українська культура. Хоч українці і забули свою мову, але деякі жінки і досі вишивають – і не за журналами і за якимись зразками, а просто по пам”яті. Бо це все-таки передавалося від старших до молодших. Про наші впливи можна переконатися із того як люди ставлять хати у селах – уздовж вулиці, а не так, торцем, як росіяни.
“КОВБИК – ЦЕ СВИНЯЧИЙ ШЛУНОК ІЗ ЧАСНИКОМ І ЦИБУЛЕЮ”
-- Андрію, а чи збереглися ознаки українськості у кухні жителів Хабаровського краю?
-- Так, звичайно. Подекуди, наскільки я про це знаю, навіть збереглися назви блюд чисто українські – ті які вже давно забуті на Україні. Наприклад, свинячий шлунок, начинений м”ясом тут і досі називають ковбик. А сучасна назва страви – сальтісон.
-- Як це готують?
-- Шлунок, начинений м”ясом і салом вперемішку з часником і цибулею години зо дві проварюють, відтак обсмажують і подають на стіл. У різних хазяйок по-різному: одні вживають гарячим, а хтось холодним.
-- Колись читав у газеті як один із сучасних мандрівників набрів десь за кордоном до ресторану, де подавали “Russischer Bortsch”. Чи роблять ваші хазяйки справжні українські борщі? Як виглядає ця брендова для національної кухні страва тут, за десять тисяч кілометрів від Києва?
-- Само собою! Звичайно, кожна хазяйка варить по своєму, але дотримуєтьсмя традицій тої місцевості, звідки походять її далекі вже тепер предки. Наприклад, для полтавської кухні характерні борщі з квасолею. От, і в нашій родині без квасолі борщів не варять. У нас без буряка і квасолі вважайте, що це не борщ.
-- А що варто скуштувати із місцевою специфікою?
-- У 1929 році всіх китайців виселили за прикордонну річку Уссурі, бо в ті часи почала себе проявляти Японія і комуністи, очевидно, боялися їх, так би мовити, за компанію, за розріз очей... Тож, про китайську кухню, отже, нічого не можу сказати. Але сучасна далекосхідна кухня густо пересипана корейськими салатами. Їх ми їли ще тоді, коли на заході СРСР про них знали тільки кулінари – морковка гостра, кимчи чи чинчи (різні корейці вимовляють по різному), папороть. Пригадую, вже у 60-тих роках – це були наші звичайні блюда на столі.
“УКРАЇНСЬКИХ ГАЗЕТ МИ НЕ ВИКИДАЄМО”
-- Андрію, слухаю і не можу повірити, що ви, ваші батьки і навіть ваш дідусь народилися тут, сказати б, на Хабаровщині! У вас добра українська мова, наче ви її у школі вчили. Ваші колеги з громади розповіли, що ви її опанували самотужки...
-- Це завдяки моєму дідові Йосипу Васильовичу Кобцю. Який, до речі, теж народився тут на Далекому Сході 1904 року. Зараз його вже немає. Він привчив мене, можна сказати, щеплення українське зробив. Я ніколи не забуду наші з ним бесіди, він мені багато розказував про Україну. Саме від нього я і почув багато українських слів і фраз. Але, звісно, українською загалом я не розмовляв. Просто завжди цікавився своїм походженням.
Коли з”явилася змога вивчити мову – за газетами і книжками – я цю нагоду негайно використав. Мені не було дуже тяжко, бо я мав до того потяг. В основному зіграло свою роль те, що я ніколи не забував, що я українського походження. У ті совєтські часи я ніколи не вип”ячував цього, але коли питали, звідки українське прізвище, то завжди казав – ми є українського роду.
-- За офіційними статистичними даними, у Хабаровському краю живе близько 100 тисяч українців. Але представники влади хизуються тим, що це лише формальність, оскільки всі вони є “далекосхідниками”. Чому це так?
-- Не всі розуміють, що таке українці, а що росіяни, де є одна держава, а де інша (слава Богу, що президент Кучма нещодавно нарешті визначився – “Україна – не Росія” – В.К.). Частина наших земляків, навіть ті, які не забули, що вони є українцями, кажуть – “мы, дальневосточники”... Приблизно так як кубанські козаки кажуть – “мы, кубанцы, и балакаем по-кубански, а не украински...”.
-- Як дістаєте інформацію з України і про Україну?
-- Інформаційна відірваність від української інформації дається взнаки. Через російське телебачення доходить дуже однобока інформація. Передають про Україну тільки в разі, якщо щось погане трапиться. Щось вибухнуло, хтось отруївся, якісь негаразди, люди мерзнуть і голодають…
Читаючи російську пресу і слухаючи виступи офіційних осіб, складається таке враження, що росіян на Україні утискають. Але ніхто не пише, що у вас є багато різних національних меншин, існують державні школи з різними мовами навчання, зокрема й екзотичними для Хабаровська – угорською, чеською... Громадяни Росії про це нічого не знають. Доходило до того, що наші люди, українці, з вищою освітою, тобто, за визначенням, із певним культурним рівнем, боялися повертатися на Україну. “А вот говорят, что там режут москалей, а у меня муж русский!” Що тоді казати про простих людей!?
У 2001 році весь наш хор “Криниця”, а це близько 30 осіб, виїздив на Україну. Багато хто уперше побував на батьківщині. І всі зауважили – яка велика різниця між тим, що діється на Україні, і тим, що нам розповідають по радіо і телебаченню.

Используются технологии uCoz